Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»
http://sodamagazine.com.ua/zhadan-i-lusina/
Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»
Жадан і Лузіна
Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.
«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.
Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.
Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.
Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.
Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.
На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.
Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.
В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.
Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).
Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.
Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.
За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».
Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»
Жадан і Лузіна
Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.
«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.
4
Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.
Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.
Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.
Презентація книги С. Жадана та Л. Лузіної
2
Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.
На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.
Жадан і Лузіна
1
Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.
В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.
Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).
Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.
Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.
За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».
Сергій
Читається легко і швидко. Навіть занадто швидко, бо на моє здивування (див. розчарування) об’єм твору Жадана значно менший від твору Лузіної.
Все завершено. Сюжет, думка, але відчуття недостатності збереглося. Хотілося продовження – дізнатися, що буде далі з головними героями, бо з ними ж точно щось далі було. Втім, можливо іноді саме певний уривок з життя є цікавішим, ніж все життя. І ти точно розумієш, що було ще щось далі. І починаєш уявляти – що саме. Правда, це вже твоє власне продовження, але воно існує в твоєму уявленні протягом усього життя. Твір читала у поїзді, по дорозі додому, тому він видався ще більш знайомим, ніж очікувалося. Саме ця зрозумілість і близькість характеризує твори Жадана – в них впізнаєш власних знайомих, яких він списує зі своїх знайомих, їх звички, погляди на світ та любов до футболу. Хоча, в «Палаті № 7» йдеться про баскетбол і це мені, як вічному вболівальнику, запам’яталося. Але не обійшлося і без згадки і про Футбольний клуб «Барселона», щоправда тепер стосовно футболки одного з другорядних героїв.
«Коли б ми були друзями, я би теж почав із ним палити», каже один з головних героїв твору. Те саме думаєш про всіх героїв книжок Сергія. Читаючи, ти живеш з ними – переживаєш, робиш безглузді вчинки, помиляєшся, виправдовуєшся, кохаєш і ненавидиш. Тимчасово стаєш тим, ким ти не є, залишаючись назавжди собою.
Багато влучних фраз, що також є характерними для творчості Жадана. Тих, які вміщують в декількох словах більше суті, ніж можна собі уявити.
Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»
Жадан і Лузіна
Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.
«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.
4
Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.
Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.
Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.
Презентація книги С. Жадана та Л. Лузіної
2
Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.
На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.
Жадан і Лузіна
1
Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.
В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.
Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).
Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.
Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.
За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».
Жадан і Лузіна
Сергій
Читається легко і швидко. Навіть занадто швидко, бо на моє здивування (див. розчарування) об’єм твору Жадана значно менший від твору Лузіної.
Все завершено. Сюжет, думка, але відчуття недостатності збереглося. Хотілося продовження – дізнатися, що буде далі з головними героями, бо з ними ж точно щось далі було. Втім, можливо іноді саме певний уривок з життя є цікавішим, ніж все життя. І ти точно розумієш, що було ще щось далі. І починаєш уявляти – що саме. Правда, це вже твоє власне продовження, але воно існує в твоєму уявленні протягом усього життя. Твір читала у поїзді, по дорозі додому, тому він видався ще більш знайомим, ніж очікувалося. Саме ця зрозумілість і близькість характеризує твори Жадана – в них впізнаєш власних знайомих, яких він списує зі своїх знайомих, їх звички, погляди на світ та любов до футболу. Хоча, в «Палаті № 7» йдеться про баскетбол і це мені, як вічному вболівальнику, запам’яталося. Але не обійшлося і без згадки і про Футбольний клуб «Барселона», щоправда тепер стосовно футболки одного з другорядних героїв.
«Коли б ми були друзями, я би теж почав із ним палити», каже один з головних героїв твору. Те саме думаєш про всіх героїв книжок Сергія. Читаючи, ти живеш з ними – переживаєш, робиш безглузді вчинки, помиляєшся, виправдовуєшся, кохаєш і ненавидиш. Тимчасово стаєш тим, ким ти не є, залишаючись назавжди собою.
Багато влучних фраз, що також є характерними для творчості Жадана. Тих, які вміщують в декількох словах більше суті, ніж можна собі уявити.
ПрезентаціяЛада
Повість Лади Лузіної розділена на частини, що визначають характери головних героїв. Що розповідають про їх власні світи і добре показують те, що відчуває людина і яке враження про її дії (характер, зовнішність, зацікавлення…) у оточуючих людей. Це повість про відносини. Та про те, як складно зрозуміти, що відбувається в голові навіть близьких людей, як важко розказати відверто про свої почуття. І в які складні ситуації можна через це потрапити.
Книги Лади Лузіної завжди відрізняються розкриттям жіночої психології, поясненням тих чи інших вчинків в різних ситуаціях. Виникає відчуття, що Лада пропускає описані проблеми жіноцтва через себе. Пише про них не опосередковано, а з розумінням. Її твори – це скоріше бесіди – ніби з кращою подругою десь на кухні, за чаєм або кавою. Це, скоріше, особлива жіноча філософія, яка, звісно, знаходить свою аудиторію. Та має свій час і свій мотив для читання.
Всі ми, рано чи пізно, опинимось в «Палаті № 7»
Жадан і Лузіна
Київську відьму Ладу Лузіну та сучасного класика української літератури Сергія Жадана поєднала творчість. 23 квітня відбулася їх спільна презентація спільної книги «Палата № 7», повісті для якої вони писали нарізно.
«Одуванчики» Лузіної закінчуються добре.
«І мама ховала це у волоссі» Жадана триває протягом життя.
4
Цієї весни на вулицях Києва було особливо багато Бога. Йому ніби стало затісно (або ж занадто сумно) в церквах, тому він зустрічався всюди: в ще не розкритих свічках каштанів та всюди квітучих білих магноліях. Я їхала в Київ на конференцію з журналістики за велінням розуму і туди ж – на презентацію нової книги Жадана та Лузіної – за покликом серця. І, звичайно, у думах конференція перемістилася десь на другий план, хоча за часом вона знаходилась все ж на першому місці.
І я, і моя подруга-спортивний кореспондент Ксенія дивувалися цьому збігу і приписували його не інакше як до нашого спільного маленького дива. Бо вона завжди залишалася відданою читачкою Л. Лузіної та дарувала мені її книжки, я ж з університетських часів читала Жадана, подекуди надихаючись його творчістю на творчість власну.
Що я очікувала від презентації?
Цікавих людей. Цікавого спілкування. Можливості задати питання авторам особисто і однією з перших отримати нову книгу з їхніми ж автографами. Втім, якби ці самі автори побачили власну книгу трохи згодом – розмальовану, з виписаними та підкресленими цитатами – не знаю, як би відреагували. Саме з цієї причини, намагаючись вибрати між Жаданівськими «Гімном демократичної молоді» (з якого й почалося моє знайомство з його творчістю) та його ж «Вогнепальними й ножовими» та ін. для автографа не обрала жодної, саме через їх дивний вигляд після мого ретельного читання з олівцем у руці. Хто знає, чи вважає він сам обрані мною його цитати ключовими. Так чи інакше, створюючи щось з власних уявлень ми маємо бути готові до їх інтерпретації кожною окремою людиною. Але колекціонування цих уривків мене завжди захоплювало. Бо це вам не марки і не значки збирати. Це справжні уривки почуттів. Глобальніше. Суттєвіше.
Спільна книга Жадана і Лузіної була для мене химерною вигадкою, як і для більшості любителів творчості їх обох. Та не зважаючи на всю цю дивакуватість, або ж якраз зважаючи саме на неї, хотілося її прочитати, зробити власні висновки, отримати задоволення, або довго обурюватися через не вдалість задуму, докучаючи цим обуренням людям, яким до нього (себто до мого обурення), глибоко байдуже. Так чи інакше, не читати думки не було.
Презентація книги С. Жадана та Л. Лузіної
2
Презентація проходила в Музеї медицини. Запрошення на неї – у вигляді бланків для здачі аналізів. Тематично, гарно, трохи холодно (і від цього ще більш атмосферно). Плитки гематогену, аскорбінки та пробірки з напоями для бажаючих. Медсестри в білих халатах зі смачно розмальованими губами. Обстановка була доброю і дружньою.
Але це вже потім. Ми прийшли раніше, коли людей там майже не було і кімната, де мала презентація проходити нагадала чи то старовинний храм, чи то кімнату якогось невеличкого замку – все завдяки мозаїчним вікнам, через які пробиралося світло надвечірнього сонця, падаючи на підлогу і розфарбовуючи її різними кольорами.
Сергій і Лада були вже на місці. І ще до презентації без проблем спілкувалися з присутніми.
Лада – у червоній сукні, червоному намисті та вінку з червоних маків. Сергій – у джинсовій сорочці, джинсах і кедах. Зовсім різні, що радувало. Такі самі, як завжди, що теж радувало, безперечно.
На початку презентації автори зачитали обрані ними уривки з книги. Мені уривки добре запам’яталися. І та інтонація, з якою вони були прочитані. Тож, читаючи твір згодом здавалося, ніби в голові знову лунають їхні голоси. Це було незвично, але круто.
Гарною вигадкою стало використання детектора брехні. Автори перевіряли одне одного на те, чи справжні події описані в творі. Цікаво, що дійсно і Лузіна, і Жадан беруть образи та історії зі свого реального життя. Втім, Лада підловила Сергія, запитавши чи сподобався йому її твір і відповівши «Так» Жадан отримав заряд току.
Жадан і Лузіна
1
Не один раз, хоча й трохи по-інакшому лунало запитання: чим пов’язані два твори? Автори зійшлися на тому, що ключовою є зустріч в обох палати № 7. Та, прочитавши книгу особисто в мене виникло дещо інше враження. Герої обох повістей зустрічаються лише раз – на вокзалі. Герой Жадана, майже наприкінці, залишаючи місто зустрічає на залізничному вокзалі дивну пасажирку (яка дещо нагадує саму Ладу на презентації «чомусь у червоному капелюшку»), пропонує їх допомогу з валізою, та відмовляється. І він йде далі. Схожий момент описує і Л. Лузіна. В обох випадках герої йдуть своєю дорогою далі. Бо вони зовсім різні. Як самі Лузіна і Жадан.
Назва викликала у авторів деяку незгоду. Принципово було дати їй саме таке ім’я, яке б і на російській, і на українській мові вимовлялося однаково.
В кінці книги на обкладинку винесено дві цитати, які зазвичай вважаються головними. Втім, на презентації Сергій зізнався, що якби обирав зараз, обрав би іншу. А вибирати і справді є з чого.
Ілюстрації до книги малювала Лада Лузіна. І робила це доволі швидко, подекуди не встигаючи узгоджувати їх з Сергієм. Малюнки Лади завжди несуть в собі певну таємничість та долю магії, як і їх авторка, не зважаючи на простоту техніки. Чи підходили вони до твору – інше питання. Бо, як на мене, до творів Жадана більше личать фотографії і те, що малює власна уява (щось типу фото в книзі «Anarchy in the UKR»: «Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом»).
Щодо обкладинки – на ній автори сидять на стільцях, дивлячись в різні сторони. Вирізане ж віконце між ними їх одночасно і об’єднує, і розділяє. За словами Лузіної, або ж скоріше за її натяками, вона хотіла обкладинку відверту, на що не погодився Жадан.
Розділяють книгу на дві частини і дві мови: українська (Жадан) та російська (Лузіна). Та, як зауважили автори, була ідея перекласти твори навпаки. Але навряд чи ця ідея зустріла б схвалення у їх шанувальників. Бо, читаючи «Ворошиловград» Жадана російською (через відсутність українського перекладу в магазинах нашого міста на початку) я не була задоволена повністю. Особливі влучні фрази, що характеризують автора та завжди врізаються в пам’ять, звучали по-іншому – подекуди дещо різко, не так іронічно, як на українській мові. Тому довелось перечитати українською. І було зовсім інше відчуття, і враження – наче це інший твір.
За думкою видавця Олександра Красовицького такий хід – об’єднати двох геть різних авторів однією книгою допоможе їм поділитися між собою своїми аудиторіями, здобувши таким чином більше читачів. Втім, коли читаєш книгу, виникає враження, що навряд чи це вдасться. Адже і герої, і автори перебувають в різних світах і приваблюють людей з саме своїх світів. Звісно, цікаво іноді поглянути через те стилізоване віконце на світ Лузіної зі світу Жадана чи навпаки, але коли автори випустять дві різні книги, навряд чи читачі куплять обидві, скоріше знову ж таки оберуть улюбленого автора.
Втім, цей спільний проект очікує на своє продовження. Це саме продовження може бути і у сюжету «Палати № 7».
Жадан і Лузіна
Сергій
Читається легко і швидко. Навіть занадто швидко, бо на моє здивування (див. розчарування) об’єм твору Жадана значно менший від твору Лузіної.
Все завершено. Сюжет, думка, але відчуття недостатності збереглося. Хотілося продовження – дізнатися, що буде далі з головними героями, бо з ними ж точно щось далі було. Втім, можливо іноді саме певний уривок з життя є цікавішим, ніж все життя. І ти точно розумієш, що було ще щось далі. І починаєш уявляти – що саме. Правда, це вже твоє власне продовження, але воно існує в твоєму уявленні протягом усього життя. Твір читала у поїзді, по дорозі додому, тому він видався ще більш знайомим, ніж очікувалося. Саме ця зрозумілість і близькість характеризує твори Жадана – в них впізнаєш власних знайомих, яких він списує зі своїх знайомих, їх звички, погляди на світ та любов до футболу. Хоча, в «Палаті № 7» йдеться про баскетбол і це мені, як вічному вболівальнику, запам’яталося. Але не обійшлося і без згадки і про Футбольний клуб «Барселона», щоправда тепер стосовно футболки одного з другорядних героїв.
«Коли б ми були друзями, я би теж почав із ним палити», каже один з головних героїв твору. Те саме думаєш про всіх героїв книжок Сергія. Читаючи, ти живеш з ними – переживаєш, робиш безглузді вчинки, помиляєшся, виправдовуєшся, кохаєш і ненавидиш. Тимчасово стаєш тим, ким ти не є, залишаючись назавжди собою.
Багато влучних фраз, що також є характерними для творчості Жадана. Тих, які вміщують в декількох словах більше суті, ніж можна собі уявити.
ПрезентаціяЛада
Повість Лади Лузіної розділена на частини, що визначають характери головних героїв. Що розповідають про їх власні світи і добре показують те, що відчуває людина і яке враження про її дії (характер, зовнішність, зацікавлення…) у оточуючих людей. Це повість про відносини. Та про те, як складно зрозуміти, що відбувається в голові навіть близьких людей, як важко розказати відверто про свої почуття. І в які складні ситуації можна через це потрапити.
Книги Лади Лузіної завжди відрізняються розкриттям жіночої психології, поясненням тих чи інших вчинків в різних ситуаціях. Виникає відчуття, що Лада пропускає описані проблеми жіноцтва через себе. Пише про них не опосередковано, а з розумінням. Її твори – це скоріше бесіди – ніби з кращою подругою десь на кухні, за чаєм або кавою. Це, скоріше, особлива жіноча філософія, яка, звісно, знаходить свою аудиторію. Та має свій час і свій мотив для читання.
Жадан і Лузіна
висновки
Чи варто читати «Палату № 7» і чи варто читати її повністю? Відповім «Так» і «Так». Бо в будь-якому випадку слід розуміти, за що ти любиш одного автора і не любиш іншого, або ж (в окремих рідких випадках) палко кохаєш їх обох.
Щодо можливого продовження книги, на яке натякав видавець – я чекаю його. Але якщо б кожен з цих авторів випустив власне продовження повісті окремою книгою я б придбала лише одного автора. Та іншого мені б, скоріше за все, подарувала моя подруга.
Всіх нас поєднують місця, де ми іноді буваємо. Ми, такі різні, стоїмо на одних зупинках, їдемо на одному транспорті, ходимо до магазинів і місць спільного відпочинку. Всі ми, читаючи одну й ту саму книгу, опиняємось в «Палаті № 7».
Повертаючись додому і врешті додому повернувшись, враження залишилися зі мною. Я думала про те, яким зустрів нас Київ. Про саму презентацію. Переглядала фотографії. Перечитувала підкреслені цитати. Думала, що в цих книгах взято з відчуттів сторонніх людей, а що з відчуттів власне авторів двох повістей. Це складно зрозуміти, не знаючи авторів добре особисто. Та й знаючи теж, подекуди, важко. І все те, що відчуваєш, читаючи книгу – то вже почуття власні. Власні спогади і паралелі з власним життям. Головне – це коли творчість викликає емоції. І коли зовсім відсутня байдужість, як цього разу.
Текст: Валерія Карпиленко