Еще, пожалуй, одно и тему пора списывать в архив.
Когда-то я написал рассказ, посвятив его Ладе и разместил его на старом форуме. Кое-какие моменты мне там не нравились, хотел переработать, не успел - форум глюкнул раньше. Паралельно заглючил мой комп на работе, где хранился рассказ. Текст пропал. Я уже смирился с этим фактом, но недавно обнаружил его на старой флэшке, видно, сделал копию и забыл. Дорабатывать уже не хотелось - перегорел, но тут вдруг понадобился материал на конкурс на московском сайте, и я (вот она, сила стимула!) переработал рассказ в русскоязычном варианте (первоначальный вариант на украинском языке). Рассказ прочитала моя подруга и попросила разместить его еще на ее сайте. И я, таки, доработал украинский вариант. Его сюда и закину.
Оберег
ХРАНИТЕЛЬ, -я, м. 1. Человек, который хранит, оберегает кого-нибудь, бережет что-нибудь (книжн.).
(Из толкового словаря русского языка).
Різке нахабне металічне деренчання розітнуло спокій вікового лісу. Мольфар здригнувся. Потім пролунав крик. В цьому крику не було ні страху, ні болю, швидше, відгомін чийогось давнього страху і болю, але якась потаємна думка змусила Мольфара звернути зі стежки вниз до струмка. М'який мох скрадав його кроки, давні повалені смереки перетинали шлях і згинала до землі важка ноша, та старий вперто йшов вперед, доки не зійшов по струмку до підніжжя крутого каменистого схилу. Тут, на краю лісу, він зупинився, скинув з плечей важкі бесаги, запалив люльку і довго спостерігав за чимось, не наважуючись видати свою присутність, хоч за довгі роки життя звик, що люди завжди бояться і його і тої правди, що відкривалася йому. Дивна люлька, вирізьблена у формі голови хижого птаха погасла. Мольфар постояв ще трохи і, нарешті, вийшов із темної лісової тіні.
- Слава Ісусу Христу! – ясноокий білявий хлопчина похапцем привітався. Дерев'яний хрест у його руці затремтів – він упізнав Мольфара.
- Слава навіки Богу істинному!
Спокійний голос старого, здається, трохи заспокоїв дитину, та очі хлопчака були повні тваринного страху перед знаним у горах знахарем, віщуном і ворожбитом, що, кажуть, чарами міг викликати вітер та відганяти бурю. І ще багато чого говорили. Страшного та незрозумілого.
Мольфар знову неквапом набив свою люльку і довго дивився в землю, неначе обмірковуючи те, що мав сказати.
- Я бачив твою долю, дитино, і знаю як ти помреш…
Блакитні очі вмить посіріли від жаху, блиснула сльоза, ноги готові були вже пуститись навтікача, та хлопець неначе прикипів до місця.
- Порятуйте мене, вуйку, - прошепотів він неслухняними губами, - благаю!
- Пізно, доля твоя уже записана і її не можна обдурити ні обминути. Ти вже, як отой листок в потоці, - старий підчепив сухорлявими пальцями торішній лист і кину в струмок. Вода швидко підхопила його, закрутила, понесла.
Хлопчина пильно слідкував за листком, аж поки той не зник з поля зору, а потім заплакав.
- Не плач, хлопче! Є і на то рада! Непроста рада! – Мольфар силою розвернув до себе заплакане обличчя і пильно подивився в очі, - Відречись від імені свого! Вийди з ріки суєт, стань на березі своєї долі! Відпусти її! Стань Оберегом!
- Але як?... Як ним стати? Що мені робити?
- Потім! Потім взнаєш! Як прийде час! А тепер – засни! – руки Мольфара зробили невловимий рух, розсуваючи невидиму завісу. Стало тихо. Віщун обережно вклав сплячу дитину на тепле торішнє листя, нахилився над ним:
- Ти все забудеш…Ти все згадаєш…
Чоловіки ніколи ні про що не жалкують! За винятком, звичайно, того помутніння розуму, коли 31 грудня погодишся термінове на відрядження, поїдеш туди власним авто, ще й затримаєшся і пустишся в зворотній шлях аж під вечір з початком хуртовини. А надто пожалкуєш, коли полінуєшся перевзути машину в зимові колеса, не придбаєш ланцюгів проти ковзання (а давно ж збирався!), залишиш у гаражі лопату і мішок з піском і, незважаючи на це, вирішиш скоротити шлях, попхавшись на непевний і небезпечний узимку Торуньский перевал замість відносно надійної траси через Нижні Ворота…
Олексій вів свій «Опель» безлюдним шосе і заспокоював сам себе: «Ну добре – зробив, пройшло, так не жалкуй тепер і надійся на шоферську удачу!» Але приводи для жалкування налітали на нього, як лапатий сніг на лобове скло. Ще й телефонна розмова з дружиною зіпсувала і без того кепський настрій. Що ж, благовірну можна було зрозуміти – дідько носить чоловіка по дорогах у саме, що не на є сімейне св'ято, діти ображаються, і їй, наче матері-одиначці, світить самотній Новорічний вечір, що плавно перетікає у самотню Новорічну ніч. А раз так, то вищевказаний чоловік «мати сім'ю не заслуговує, і, взагалі, нехай і залишається там, куди поїхав!» Олексій вимкнув телефон, перервавши уїдливий жінчин монолог, сердито врубав п'яту передачу і відразу пожалкував і про це – машину різко кинуло вбік і розвернуло впоперек траси. Ото ж бо! Це тобі не літо! Подумки Олексій подякував Провидінню за те, що на зустрічній смузі не було транспорту і вилаяв себе за нерозсудливий ризик. На дорозі, що вже встигла покритись шаром снігу і нічим не виділялась від пейзажу, слід бути особливо обережним. Тепер не більш ніж сорок кілометрів на годину на третій передачі – безпечний режим, вироблений за роки екстремального водіння в горах. Про те, що додому він тепер потрапить не раніше другої ночі і зустріне Новий рік серед хуртовини на безлюдній гірській дорозі, Олексій вперто намагався не думати. А думав він про свою теплу квартиру, залиту світлом та прикрашену новорічними гірляндами, дітей, дружину, мріяв, як приїде, попросить вибачення, а потім… Втім, не варто планувати, коли попереду Торуньский і Вишківський перевали і слизький засніжений шлях, довжиною в сто сорок кілометрів.
За роздумами Олексій і не помітив, як проминув Сойми, пост ДАЇ біля річки, покинутий інспекторами з нагоди св'ята і в'їхав у Торунь. За селом близькість перевалу стала відчутнішою: підйом – крутішим, а снігопад – сильнішим. Починалася мерзенна ділянка, з легкої шоферської руки прозвана «Тещиним язиком». Двигун натужно ревів уже на другій передачі, колеса, подекуди, пробуксовували, пробиваючи собі колію у снігу, та все ж-таки легковик рухався вперед, та й не хотілось відступати так близько від мети. Справа зяяло чорне провалля, огороджене рідкими бетонними стовпчиками, зліва – крутий схил і бетонна підпірна стінка, попереду – поворот, останній перед перевалом поворот. Ще трішки зусиль, і шлях піде під гірку, даючи перепочинок автомобілю і людині. Олексій прикипів очима до дороги і напружив м'язи, ніби цим він міг допомогти натрудженому двигунові. Ще трохи! Ще!.. Перша передача!.. Повний газ! «Опель» пішов ривками. Колеса скажено закрутилися і зайшлися мерзенним, схожим на ридання виттям, втративши останнє зчеплення з дорогою. Стрілка температури двигуна підскочила до критичної позначки. Все! «Картина Репина «Приплыли…»!» Олексій виліз з машини, спрагло і тужливо поглянув у бік такого близького і такого недосяжного перевалу, сплюнув. Повертатися назад і робити чималий гак до млості не хотілось. Та й пізно повертатись. Снігопад посилився, і, хтозна, яка там тепер ситуація на Нижніх Воротах. Там пролягала траса до кордону, нашпигована важкими неповороткими фурами, непристосованими до реалій наших доріг і безсилими перед спресованим снігом. І коли на підйомі колеса єдиного ведучого моста фури починають «шліфувати трасу» - вона приречена! Варто колесам зупинитись, і некеровану фуру під вагою вантажу тягне, назад, «ламає», як кажуть шофери, розвертає впоперек траси. Тоді рух паралізує надовго і застрягнути в такому заторі – задоволення не з приємних. Отже потрібно прориватись тут. Олексій ще раз обійшов машину. Рівномірне муркотіння двигуна на холостих обертах заспокоїло його. Колись він уже потрапляв в таку халепу. Тоді його пасажири вийшли і допомогли випхати автомобіль на останніх, самих важких, метрах перевалу. Тепер він був один, один на темній і пустій засніженій дорозі і на сторонню допомогу надія марна. Нормальні люди вже святкують. Залишилось тільки одне: обережно здати назад до ділянки дороги з меншим ухилом і, розігнавшись у своїй колії, на швидкості проскочити слизький крутий підйом. Олексій обтрусив себе від снігу і заліз у машину. Акуратно здав назад, довго, з запасом, поки нарешті не виїхав на ділянку, де колеса отримали надійніше зчеплення з дорогою, важко зітхнув і притопив педаль акселератора до відказу. «Опель» зірвався з місця, набираючи розгін перед штурмом підйому. На радість Олексієві машина проскочила злощасну ділянку. Не скидаючи швидкості він зайшов у лівий поворот…
…Великий сніговий замет, з'явився перед машиною несподівано. Олексій навіть не встиг натиснути на гальма. Протаранивши снігову купу «Опель» втратив керування. Біла дорога підхопила його і закружляла в смертельному вальсі, тягнучи машину в прірву. Дикий крик заметався по салону, вириваючись назовні, та марно – засніжені придорожні смереки уміли глушити такі крики.
Спочатку зник біль.
Та радості вже не було. Нічого вже не було. Почуття стерлись, провалились в потужну чорну діру свідомості. Лиш любов трималась до останку, але з часом зникла і вона. Нічого вже не мало значення. Нічого земного вже не мало значення. Він помирав.
В убогій районній лікарні тепер добре було тільки помирати. З легкої руки державних мужів всіх гатунків, це місце давно вже стало територією смерті, жахливою зоною жебрацтва і здирництва. Тут від розхлябаних і перекошених вікон, неоковирно зашпакльованих гіпсовими бинтами, постійно тягнуло холодом і марно було боротись з ним ледь теплим батареям опалення. В палатах стояв вічний і незнищенний задушливий запах сечі і карболки, а по кутках від вологи оселилась цвіль. Та й самі стіни, що були помальовані олійною фарбою і тому звалися „панелями”, навіювали думку про проституцію, продажність і ницість нашого світу, в якому нікого вже не хвилює доля слабого і немічного, якщо слабий і немічний не має достатньо грошей.
Тут ще могли зняти біль, але вже не лікували – нічим було лікувати, а поряд наживалися на чужій біді приватний аптекар та п'яниця рентгенолог, який приторговував краденою німецькою плівкою, а знімки, знов-таки, за гроші, робив на „старих запасах”, списаних ще за радянських часів.
Тут ні для кого не було шансів. А надто не було шансів для того нещасного, що потрапив до лікарні з тяжкою закритою черепно-мозковою травмою кілька годин тому. Обширна гематома, яка розвивалась під роздробленими кістками лівої половини черепа, тиснула хворому на мозок, поступово, хвилина за хвилиною, вбиваючи його. Непритомний, в холодному липкому поті, він то кидався по ліжку, збиваючи в ковтун казенну постіль, то, раптом, затихав, і, повернувши голову до убого тьмяного світильника, марив, кликав когось, хоч не було поряд нікого з тих, кого хоч якось хвилювала його доля, нікого, хто міг купити для нього ліки, хто оплатив би якісний рентгенівський знімок, хто вчепився би в рукав лікарю і волав би при допомогу, віддаючи все нажите добро в обмін на його життя. Люди, що його оточували були байдужі до нього, як байдужа до нього була ця холодна бридка палата, тьмяно освітлена лампочкою-сороківкою, вкрученою скупердяєм-завгоспом. Дві дебелі санітарки в несвіжих заляпаних халатах незграбно вовтузились коло ліжка. Одна з них грубо голила хворому голову допотопною бритвою з безнадійно тупим лезом „Нева”, немилосердно шкребучи зранену шкіру, інша гріла для гоління воду кип'ятильником у півлітровій банці і ніяк не могла піймати контакт штепсельною вилкою у старій поламаній розетці. В своїх розхлябаних електричних нутрощах розетка тріскотіла та іскрила. Тітки лаяли одна одну хрипким шепотом, що, однак, зовсім не прискорювало їх роботу. Раптово і різко відчинилися двері і до палати увійшло ще двоє. Перший був молодим, високим і вродливим. Сліпучо-білий халат і накрохмалена шапочка дуже личили йому, недавньому випускникові медінституту, що по іронії долі потрапив у це забуте Богом місце. Він намагався тримати фасон, напускаючи на обличчя серйозність, та злякані очі виказували його розгубленість. Вчорашній студент вперше зіткнувся з таким складним випадком і боявся, до тремтіння в руках боявся того, що рішення доведеться приймати самостійно, тому, як тільки цей хворий з'явився в лікарні, послав медсестру за іншим, тим, хто зараз стояв поряд з ним у палаті. Це був огрядний лисуватий дядько з червоним одутлим лицем. Його зім'ятий халат був недбало накинутий на плечі, та рухи були спокійні і впевнені, голос рішучим і владним. Санітарки, побачивши його, принишкли, перестали лаятись і з напускною турботою заходились коло хворого.
- Ви так і не дізнались, хто він? - запитав старший.
- Ні. Його знайшли далекобійники на Торуньському перевалі і вже непритомного привезли до нас, - голос молодшого тремтів, але він намагався говорити чітко і зрозуміло.
- Документи?
- Згоріли разом з машиною!
- Рідня?
- Ніхто не шукав за ним.
- Міліцію повідомили?
- Так! Вони шукають.
- Що думаєте робити?
- Я наказав підготувати машину для транспортування хворого в обласну..., - у голосі молодого зажевріла надія, але старший різко обірвав його:
- Не довезеш!
- Там томограф, інструментарій, ліки!
- А тут черепно-мозкова на пів-голови і шістдесят кілометрів дороги! Година важкої дороги нашим убитим УАЗом! А він може через пів години померти! Через десять хвилин! Через п'ять! Даєш гарантію?!
Молодий похнюпившись замовк. Замовчав і старший, важко присів поряд з хворим на тапчан. Мовчали, забившись по кутах перелякані санітарки. Тільки хворий тихо і неясно марив на ліжку. Раптом нещасний стрепенувся і прохрипів, плюючись чорною кров'ю на підлогу:
- Порятуйте мене, вуйку! Благаю! Порятуйте!
Морозом повіяло від цих слів в і без того холодній кімнаті. Старший нарешті підвівся і сказав те, що вже давно вирішив для себе:
- Готуйте операційну!
Поглянув в ошелешені очі молодого і різко, крізь зуби, процідив:
- Бігом!!!